Народився ж бо я на Україні, там пройшло моє дитинство, я відчував її усією душею, кохав її благотворний клімат, її буйність і солодкість. (Кароль Шимановський)

Шимановські прибули в Україну наприкінці ХVІІІ століття, коли син равського каштеляна Домінік Шимановський оженився з Францішкою Росцішевською, однією з трьох дочок Каєтана Росцішевського, володаря обширних маєтків на Київщині, і Маріанни (вродженої Красицької), сестри поета-єпископа Ігнаца Красицького. Росцішевські, які, подібно до Шимановських були вихідцями з Мазовії й опинилися в Україні внаслідок одруження одного з них – Станіслава (діда Каєтана) – з Тишанкою-Биковською, представницею заможного боярського роду на Київщині. Таким чином, струмінь української крові теж мав місце у становленні складної етногенетичної формації Кароля Шимановського: нащадка не лише Росцішевських і Красицьких, німців Кляйстів і Беренсів а й українців Тишів, Єльців, Єлів-Малинських та Ходкевичів. (Тереза Хиліньська)

Україна – це для Кароля Шимановського насамперед Тимошівка, себто рідний дім, те що сьогодні називають «малою батьківщиною». Це роки щасливого, безтурботного, власне завдяки цьому рідному дому, життя, це привітний світ, під ясним та благословенним небом, це молодість, що пройшла серед пейзажу, сповненого буйної краси і широкої свободи. (Тереза Хиліньська)

Я народився <…> в Україні і, за небагатьма винятками, провів там перші 18 років (до цього часу я пройшов гімназійний курс і вчився гри на фортепіано й трохи теорії і гармонії під керівництвом мого батька, а пізніше Ґустава Нейгауза – досконалого музиканта. (Кароль Шимановський)

Визначальну роль у формуванні як світогляду, так і музичних уподобань молодого Кароля Шимановського відіграла його родина, яка вирізнялася надзвичайно високим рівнем духовної та інтелектуальної культури. Шимановські разом зі своїми родичами Нейгаузами, Блюменфельдами, Таубе, з якими вони підтримували постійний тісний зв’язок, були поціновувачами мистецтва, філософії, історії, а захоплення музикою в їх сім’ях було всеохоплюючим та часто переростало у справу всього життя. (Дмитро Полячок)

До найближчої, домашньої традиції музикування – спільної гри та співу – належала музика Шопена, пісні Монюшка, Носковського; ці незабутні родинні музичні вечори за участю тітки Жанни Блюменфельд, талановитої співачки, через десятки років, уже у Варшаві, з ностальгією згадувала матір композитора Анна Шимановська. (Тереза Хиліньська)

Хоча й далеко від великих музичних центрів, однак, завдяки висоті музичного оточення, від наймолодших років я був добре ознайомлений із найкращою музикою. Мої найбільш давні музичні спогади – це Шопен, Бах, і особливо Бетховен. (Кароль Шимановський)

Тимошівський будинок крізь свої відчинені вікна дихав музикою. Музика була його мозком і серцем. І сьогодні, коли будинок вже не живе, можливо, ще ночами, на пустому шматку землі, де він стояв колись, як самотній корабель на хвилях ефіру, підноситься його душа – і грає… (Зоф’я Шимановська)

Рожевим вечором ми говорили собі з Каролем, що Тимошівка гарна… Десь здалека, з-над води, доходив розмірений стукіт праника, а трояндовим повітрям нісся розлого чистий грудний голос дівчини, що прала: «Ой з-за гір, з-за гір, вилітає сокіл… А з-за Дуная вилітає два-а-а…». (Зоф’я Шимановська)

У нашому дитинстві зиму ми зазвичай проводили у Єлисаветграді. Там була музична школа Нейгаузів, в якій навчалися Фельцьо [Фелікс Шимановський] і Катот, Гаррі Нейгауз і його сестра, близька й кохана нами Таля [Наталя Нейгауз], Нуля та Стася [Шимановські], Мадзя [Новіцька], Нулька Крушинська, Януся і Артур Таубе, і я. – Зрештою, пройшли через неї, мабуть, усі діти з ближчої і дальшої родини». (Зоф’я Шимановська)

Єлисаветград – це зачароване містечко, в якому жила сім’я Шимановських з усіма розгалуженнями: Нейгаузами, Пшишиховськими і так далі, і так далі ... Це були надзвичайно чисельні й далекосяжні розгалуження, але завжди присвячені справам культури, справам мистецтва, справам музики і не тільки музики, а й живопису, і літератури… Це було дуже цікаво, що в такому маленькому місті розвинулося таке велике культурне середовище, яке, звичайно, мало дуже великий вплив на формування моїх думок, формування моїх уподобань. (Ярослав Івашкевич)

Дім Шимановських був ізольованим оазисом культури настільки високої, настільки витонченої, настільки привабливої, що не лише на кресах [українських і білоруських територіях колишньої Речі Посполитої], але і в найкультурніших куточках світу він виділявся б з-поміж інших своєю особливою, вищою індивідуальністю. (Броніслав Громадський)

Місто було залите сонцем, потопало у парках і квітучих садах, а Кароль Шимановський ходив по вулиці Гоголя до реального училища. Потім, у 1918 році тією самою вулицею він ходив з браунінгом і рушницею як член домового комітету. (Міхал Хороманьський)

В місті поширювався бандитизм. Мешканці організували дружини охорони порядку. Мені й Каролеві Шимановському неодноразово доводилося вночі патрулювати з карабіном у руці вулиці тривожно сплячого міста. Ми виглядали дуже комічно: неоперений юнак і кульгавий інтелігент. У разі нападу ми були б скоріше жертвами, аніж захисниками – жоден з нас не вмів стріляти. В ці безсонні ночі ми вели нескінченні розмови про мистецтво, які я запам’ятав на все життя. (Віктор Гольдфельд)

В Єлисаветграді, після відходу австрійців і поразки петлюрівців (ми всі ці принади відчули, навіть коротку махновську інтермедію) ми з Карлом Шимановським, скрипалем Лип’янським, композитором і лектором Вл. Дешевовим і, незабаром померлим, скрипалем Б. Гайсинським <…> зосередилися на облаштуванні концертів власними силами <…> Концерти, які влаштовувалися нами у великому красивому залі колишньої жіночої гімназії, мали такий успіх, що місцеві дотепники говорили, ніби на них з’являються навіть розстріляні. <…> Єлисаветград ніколи ще не переживав такого «розквіту» музичного життя, як цього літа 1919 року. (Генріх Нейгауз)

Я завжди мав враження, що в Шимановського недооцінюють той елемент, який я називаю «українсько-сицилійський» <…> Тільки Ярослав Івашкевич, який походить теж із тих країв, розуміє ці справи <…> Ми не усвідомлюємо, як сильно це «кресове» походження єднало людей звідти, як багато було в них спільних рис, передусім замилування українськими безмежними просторами, що дозволяло їм знайти спільну мову. (Зигмунт Мичельський)

Коли Шимановському, що перебував у Франції у зв’язку з підготовкою паризької прем’єри свого балету «Гарнасі», головну роль в якому грав українець за походженням Серж Лифар, земляки запропонували у вільну хвилину оглянути старовинні французькі замки, він спитав: «А чи не могли би ви показати мені просто велике поле пшениці?» «Є щось у глибині, — пояснив пізніше композитор, — що, незважаючи на зовнішні переміни, ніколи не змінюється, завжди залишається таким самим, майже як у дитинстві». Цим «чимось у глибині» й була для Шимановського Україна. (Олександр Полячок)